Проблема влади є однією з найбільш складних і неоднозначних у суспільній літературі. Може скластися враження, що апріорі влада як феномен є зрозумілим, тим, що лежить „на поверхні”, на рівні явища. Проте аналіз наявної літератури з проблем кратології засвідчує складність і неоднозначність у трактуванні влади. Здається, що вона постає феноменом, який немовби „втікає” від дослідника, несе в собі сильні ірраціональні мотиви.

         Попри наявність значної кількості публікацій з проблем влади, до цих пір не існує чіткого підходу і відповідно розуміння феномену влади. Доволі часто владу ототожнюють із політичною владою. Такий підхід має під собою певні підстави, проте не повно відображає феномен влади взагалі. У багатьох концепціях поняття влади розглядається як центральне, базове, таке, із якого виводяться інші категорії, що перебувають у залежній від категорії влади позиції [6]. Особливо характерним це було для наукових розробок ХХ століття. Б.Рассел пропонував розглядати владу як фундаментальне пояснювальне поняття, що об’єднує всі соціальні науки, аналогічне поняттю енергії у фізиці [9, 307].

         Такий підхід пов’язаний із тим, що владно-підвладні співвідношення пронизують усі людські стосунки, постають, як їхня істотна і невід’ємна характеристика.

         Відмітимо також підхід, який ототожнює владу із поняттям залежності [10, 18], як „розчинену” в суспільстві, де вона належить усім разом і нікому зокрема [4], як справжнє і неминуче джерело стосунків між людьми [8, 282]. Як залежність влада існує всюди, в тому числі і в людському середовищі. Вона й трактується найчастіше як категорія зв’язку між людьми [3].

         Зростання інтересу до кратологічного дискурсу, у деяких аспектах ховає в собі небезпеку перетворення поняття влади у щось аморфне і невизначене. На нашу думку, основною методологічною трудністю у з’ясуванні сутності влади є недостатня увага до концептуальних проблем. Як наслідок ототожнення влади з будь-якими діями, що пов’язані з впливом одних людей на інших. Як результат владу почали ототожнювати з „примусом”, „управлінням”, „впливом”, „авторитетом” тощо. В той час як вище названі поняття відображають зовсім відмінний від влади форми соціальних зв’язків і види залежності людини. Відсутність термінологічної коректності йде на шкоду кратологічному дискурсу, хоча варто зазначити, що чітко зафіксувати специфіку понять, їх відношення між собою доволі непросто.

         Критичними для прояснення специфіки поняття влади і її відмінності від інших „владних термінів” є наступні питання: що є влада – потенціал, його реалізація чи і те й інше? Атрибут, відношення чи дія? В чому проявляється результат влади? Чи існує влада в природному світі або ж вона виникає у відношеннях між людьми? Чи може влада здійснюватися ненавмисно? Чи завжди у влади є конкретні суб’єкт і об’єкт? Чи означає влада конфлікт, опозицію, супротив, асиметрію? Якщо ми прагнемо чіткості в поясненні соціальних явищ, то, використовуючи термін „влада” („вплив”, „панування”, „контроль”, „примус” тощо), ми повинні враховувати відповіді на ці та інші питання, які складають основу концептуального аналізу влади [7, 38].

         Кожне з даних понять може розглядатися лише в контексті причинно-наслідкових зв’язків. При цьому основними структурними елементами владного відношення виступають суб’єкт влади – агент, який виступає причиною зміни дій іншого агента (об’єкта), і об’єкт влади – агент, зміна діяльності якого є наслідком впливу зі сторони суб’єкта.

         Влада виникла з появою людського суспільства і разом із ним пройшла довгий шлях розвитку. Вона лежить в самій природі людини як суспільної істоти. Влада є однією із форм соціального каузального зв’язку і в даному аспекті можливе лише між людьми. Мабуть є суперечливим твердження, щодо здійснення влади над тваринами та неживими предметами.

         І ще. Влада як поняття закону: щось постійне у явищі. Поняття влади не може вживатися до тих соціальних зв’язків, де здатність суб’єкта впливати на об’єкт є одномоментною, не передбачуваною та неістотною.

         Ще одним уточненням змісту поняття влади, до якого за В.Г.Ледяєвим слід приєднатися, є вирішення проблеми потенціального  і актуального. На думку значної більшості дослідників (М.Вебера, Р.Тауні, П.Морріса та ін.) влада є потенціальна причина, здатність суб’єкта створити певний вплив на об’єкт.

         Прибічники альтернативного („епізодичного”) підходу (Г.Лассуел, Х.Сайман, Р.Даль) розглядають владу в якості різновиду соціальної поведінки, визначають її в термінах актуального каузального зв’язку. Згідно з даним підходом, „мати владу” означає – „здійснювати” її, а не просто володіти здатністю зробити щось. Нереалізований потенціал – це не влада, владне відношення виникає лише в тому випадку, якщо наявний потенціал успішно використовується [7, 99-100].

         Прибічники диспозиційного підходу вказують і ряд проблем, які виникають при концептуалізації влади в термінах актуальної поведінки. Насамперед звертають увагу на „прихованих” формах влади, зокрема над свідомістю і установками людей. Окрім того, при ототожненні влади з її реальним здійсненням будь-яка бездіяльність може бути трактована як безвладдя.

         Розуміння влади як діяльності доволі часто приводить до переоцінки реальної влади окремих гравців, наприклад, у тих випадках коли групи з відносно слабкими позиціями в структурі влади вдаються до екстремальних форм дії.

         Цікаве обґрунтування потенційної і реальної влади знаходимо в Е. Канетті. Порівнюючи владу і насильство, він говорив про те, що насильство безпосередніше й невідкладніше за владу. Натомість насильство, яке дозволяє собі зволікати, стає владою.  Влада набагато загальніша й просторіша, включає в себе набагато більше і не така динамічна, як насильство [5, 120].

         Найпростіше розуміння влади передбачає у ній наявність примусового компоненту. Інколи влада взагалі ототожнюється з примусом, насильством, які визнаються її основним знаряддям. Насильство – це примус, володіння, але не справжня влада. Насильство, це не влада, а її брак, це - псевдовлада. Влада можлива в поєднанні елементів примусу і влади.

         Примус як форма влади використовується у випадку неспівпадання інтересів суб’єкта і об’єкта. Тут джерелом підпорядкування виступає загроза застосування негативних санкцій у випадку відмови підчинитися команді. Це є примусова влада.

         Цікавими до розгляду є психологічні концепції влади. У них також найчастіше зіставляються, порівнюються два основні її варіанти: влада – примус і влада – вплив. Вважається, що влада існує лише тоді, коли має місце більш чи менш значущий вплив одного суб’єкта на іншого. Це не означає, що примус як факт взаємодії може психологічно ігноруватися. Психологічний вплив зароджується, впровадиться, ґрунтується на початково психологічному примусі. Мало того, початковий примус у різних його формах і значеннях, очевидно, є першоосновою не тільки здатності до відображення психологічного впливу, а й виникнення самої суб’єктності [1, 12].

         Влада може включати в себе насильство, але не зводиться до нього. Вона виступає атрибутивною властивістю соціальних стосунків, здатністю приймати рішення і діяти.

         Можна стверджувати, що влада є здатністю суб’єкта здійснювати вплив на об’єкт. Якщо суб’єкт не володіє такою здатністю, він не володіє владою. Здатність впливу на об’єкт виступає обов’язковим елементом влади.

         Ще один аспект, на який звернув увагу В.Ледяєв, пов’язаний із тим, що влада може існувати і без актуалізації в свідомості чи/або поведінці об’єкта. Суб’єкт може володіти владою над об’єктом, не здійснюючи її. В даному контексті потрібно чітко обґрунтувати вище означений висновок, оскільки доволі часто словосполучення „володіння владою”, „здійснення влади”, „потенціальна влада” тощо використовуються доволі довільно, що приводить до певних методологічних труднощів у їх обґрунтуванні. У даному аспекті аналізу влади важливо враховувати відмінності між наступними ситуаціями:

1.Потенціал для влади („можлива влада”) – суб’єкт володіє не владою над об’єктом, а лише ресурсами, потенціалом, який ще може стати основою владних відношень у майбутньому.

2.Потенційна влада – суб’єкт здатний забезпечити підпорядкування об’єкта і має відповідну інтенцію, але не здійснює свою владу; актуальне каузальне відношення між ним і об’єктом відсутнє.

3.Латентне здійснення влади – суб’єкт володіє владою (потенціальною владою) над об’єктом, але не здійснює по відношенню до нього жодних дій; проте об’єкт діє у відповідності з намірами суб’єкта, передбачає його можливі реакції.

4.Відкрите здійснення влади – суб’єкт володіє владою і створює безпосередній вплив на об’єкт

         Слід зауважити, що вивчення влади, це не лише дослідження впливу суб’єкта на об’єкт, але перш за все, аналіз можливостей впливу суб’єкта на об’єкт певним чином. Варто погодитися з дослідниками, які вважають, що для означення відмінностей між поняттям влада та інших кратологічних понять (управління, вплив тощо) є питання про результат влади. Останній не виступає лише досягненням поставленої мети. Результат влади доцільно розглядати в аспекті підпорядкування об’єкта суб’єкту. Такий підхід обмежує результат влади передбаченим впливом на поведінку і свідомість об’єкта.

         У свою чергу це дає можливість розмежувати результат і наслідки влади, чіткіше окреслити контури останньої. Під результатом влади будемо розуміти підпорядкування об’єкта. Для досягнення результату влади можуть бути  використані різноманітні засади: маніпуляція, переконання, фізичний примус тощо. Результат влади проявляється у певних змінах об’єкта, його свідомості чи поведінки.

         Наслідки здійснення влади уже відносяться не лише до об’єкта, а можуть впливати і на інших людей і на тварин, і на предмети неживої природи. Дія може розповсюджуватися на соціальні відносини, політичні і моральні норми, традиції тощо. Таким чином, наслідки є більш різноманітними ніж сам результат.

         Розмежування результату та наслідків влади дає можливість чітко розмежувати поняття „влада” і „управління” і разом з тим їх взаємозв’язок.

         Доволі часто влада подається через управління. Аналізуючи феномен влади з феноменологічної точки зору, В.Вольнов, зокрема зазначає, що влада це „... право на управління людьми за посередництвом обов’язків”. При цьому у нього управління виступає як цілеспрямований, ціле направлений вплив [2]. Таке розуміння влади доволі звуженим і протиставляється тим формам впливу, які не носять правового характеру і не сприймаються об’єктом у контексті його обов’язків. Звичайно можна зауважити, що феноменологічне визначення влади займає особливе місце. Феноменологія дає вузьке, проте саме змістовне розуміння влади, по відношенню до якого всі інші виступають як похідні. Проте, якщо виходити з того, що у феноменології феномен один єдиний, тому і існує одне визначення, яке феномен розкриває. Це в свою чергу означає, що феноменологія не виходить „поза межі можливого”.

         Повертаючись до поняття „управління” зазначимо, що воно є функцією будь-якої організованої системи, яка забезпечує збереження структури, підтримку діяльності і досягнення мети даної системи. Управління залежить від здатності суб’єкта досягати бажаної мети та результатів, суб’єкт управління може втілити у життя свої програми лише у тому випадку, якщо зможе направити активність людей у потрібний бік. Отже його здатність досягти бажаної мети залежить від здатності заставити людей діяти у відповідності з його намірами, тобто від влади над даними людьми. Влада є необхідною умовою управління, його основною і рухомою силою.

         Управляючий суб’єкт одночасно повинен бути і суб’єктом влади. Отже, слід чітко розрізняти владу над людьми і здатність добиватися бажаних результатів (управління).

         У даному аспекті важливо розуміти, що наявність влади не гарантує досягнення бажаного результату. Добиваючись підпорядкування об’єкта, суб’єкт може зіткнутися з ситуацією коли останній (об’єкт – С.О.) не в змозі по різних причинах зробити те, що від нього вимагає суб’єкт. У даних ситуаціях найбільш наглядно виступають відмінності між владою та управлінням.

         Розмежування влади та управління є істотним у кількох відношеннях. В практичному плані воно необхідне при аналізі можливості соціальних суб’єктів забезпечувати підпорядкування інших суб’єктів і досягати певної мети. Виділення владного та управлінського аспектів дає можливість зрозуміти в якій сфері лежать причини невдач тих чи інших управлінських дій. В моральному плані воно дає можливість вияснити відповідальність тих чи інших людей за певні події. Не варто винити суб’єкта управління у невиконанні певних функцій, якщо він не володіє необхідною владою. В оцінювальному плані чітке розрізнення влади і управління полегшує оцінку соціального улаштування. З точки зору доцільності розподілу влади і її впливу на управлінські процеси [7, 103].

         Отже, владу можна визначити як здатність суб’єкта забезпечити підпорядкування об’єкта у відповідності зі своїми намірами.

         Ще одним проблемним питанням у кратології є класифікація форм влади. У вітчизняній і зарубіжній літературі в наявності кілька класифікацій форм влади. Проте у них є суттєвий недолік. Усі вони форми влади виділяють за різними параметрами. Зокрема це торкається відомої класифікації Дж.Френча і Б.Рейвена, які виділяють владу примусу, владу легітимну, референтну, експертну і спонукання.

         Заслуговує на повагу класифікація форм влади, які розрізняються за джерелами підпорядкування об’єкта суб’єкту. У даному контексті виділяють шість форм влади: сила, примус, спонукання, переконання, маніпуляція і авторитет.

         Розглянемо кожну з даних форм влади.

         Сила (доцільніше „влада у формі сили”). У даному випадку джерелом підпорядкування виступає здатність суб’єкта безпосередньо впливати на об’єкт або на його оточення. Володіти владою у формі сили означає можливість здійснити визначений вплив на об’єкт, або обмежити його попередні дії.

         Здебільшого поняття „сила” використовують для означення тілесного впливу на об’єкт. Як зазначає В.Васютинський, „фізичний примус є протоформою влдади як у філо- та онтогенетичному, так і в інтеракційному аспекті. Він є й наймовірнішим джерелом виникнення складно опосередкованих владно-підвладних відносин” [1,21].

         У даному аспекті слід чітко визначити, що лежить в основі здатності суб’єкта добитися підпорядкування об’єкта, - реальне використання сили чи погроза її застосування (примус). Слід зазначити, що вони відрізняються між собою за параметрами, можливостями, результатами тощо. Доволі часто стверджується, що застосування  сили являє собою не стільки прояв влади, скільки свідчить про її руйнування. Потреба застосувати фізичний примус у взаємодії двох суб’єктів означає владну неспроможність того, хто такий примус справляє.

         Ще однією з форм влади є примус. Вона використовується у випадку повного неспівпадання інтересів суб’єкта і об’єкта. Її джерелом виступає погроза застосування негативних санкцій у випадку відмови підпорядкування.

         Джерелом влади такої форми як спонукання виступає винагорода, яку отримує об’єкт в обмін на підпорядкування. Спонукання передбачає небажання слідувати намірам суб’єкта без зовнішнього стимулу.

         Ще однією формою влади виступає переконання. Влада в одному виді здійснюється лише тоді, коли в основі певних дій лежать аргументи. Зазначимо, що переконання не вказує на необхідність обов’язкового конфлікту між суб’єктом і об’єктом, зберігаючи за останнім певну свободу вибору.

         У випадку маніпуляції джерелом підпорядкування об’єкта суб’єкту виступає здатність останнього здійснювати прихований вплив на об’єкт. Сьогодні відомі два види маніпуляції. В одному суб’єкт здійснює прихований контроль над об’єктом у процесі комунікації. Це характерно для політичної пропаганди, реклами. Другий вид маніпуляції обумовлений здатністю суб’єкта змінювати оточення об’єкта, що дає можливість добитися бажаної реакції об’єкта без безпосередньої взаємодії з ним.

         І нарешті, авторитет. Визначення взаємовідносин між владою та авторитетом є доволі складною проблемою. Окремі дослідники (К.Маркс, М.Вебер, Б.Рассел) розглядають авторитет як тип, різновидність або форму прояву влади, вважають, що влада і авторитет співвідносяться як загальне і особливе.

         На думку інших авторів (Х.Арендт, М.Крозьє, К.Фрідріх) влада і авторитет виступають самостійними феноменами. Методологічна трудність розмежування влади і авторитету полягає  розходженні їх визначень.

         Авторитет ґрунтується на певному сприйнятті суб’єкта об’єктом. Останній немов би передає суб’єкту право керувати в конкретних ситуаціях. Джерелом влади у формі авторитету виступають певні характеристики суб’єкта або його статус, які заставляють об’єкт прийняти його команду незалежно від його змісту.

         Всі розглянуті форми влади в реальному житті проявляють себе не в „чистому”, а в „змішаному” вигляді. Суб’єкт у стані здійснювати свою владу кількома способами і підпорядкування об’єкта має різні основи і мотиви, які доповнюють одне одного.

         Таким чином, у залежності від джерела підпорядкування об’єкта суб’єкту владні відносини можуть приймати форму сили, примусу, спонукання, переконання, маніпуляції і авторитету.

         Отже, як ми бачимо влада з позиції концептуального та типологічного підходів є достатньо складним феноменом. Остаточного вирішення проблеми влади у відповідній науковій літературі немає. Вона дійсно виступає феноменом, який немовби „втікає” від дослідника. Як ми бачимо до цього часу є актуальним питання щодо поняття „влада”, форм її класифікації, типології влади. Окремого дослідження заслуговує поняття „політична влада”.

         Сьогодні найбільш важливим і цікавим напрямком дослідження влади може бути виявлення і розкриття нелегітимних форм влади. Для розуміння сучасної практики важливо показати джерела і форми прихованого впливу різних політичних акторів на тих, хто володіє легальними повноваженнями. Все більш популярним стає бачення влади як багатовимірного явища, яке має кілька „облич”. Зауважимо, що дані тенденції відображають зміни, які відбуваються в системі соціальних детермінант. Постіндустріальне суспільство створює нові конфігурації ресурсів, які доступні сучасним суб’єктам влади, розширює спектр технологічних, маніпулятивних,  віртуальних та інших (у більшості випадків нелегітимних) засобів впливу на об’єкт. Це і є нові напрямки дослідження феномену влади.