В кінці 80-х років для більшості країн Центрально-Східної Європи відбувся перехід від авторитарного до демократичного політичного режиму. Для Польщі, Угорщини, Чехії та Словаччини цей період був особливо результативний в силу того, що політичну ініціативу взяла на себе опозиція, яка зуміла в результаті переговорів з комуністичною владою досягнути взаємоприйнятливих компромісних рішень. Ці рішення в загальному стосувалися легалізації опозиційних структур, конституційної відміни монополії компартії та призначення вільних демократичних виборів.

Для аналізу політичних процесів кінця 80-х років скористаємося  схемою демократизації, сформульованою Ф. Шміттером, відповідно до якої  виділяють  фазу лібералізації, безпосередньої демократизації і консолідації демократії. Відповідно, період пактів опозиції з владною елітою для країн Вишеградської групи є перехідним періодом від лібералізації до демократизації. Ці два етапи взаємопов’язані і досить складно їх розмежувати. Умовною точкою відліку демократизації можна вважати проведення вільних виборів, проголошення політичних прав і свобод, політичний плюралізм, інституціоналізація основних демократичних інституцій.

Кожна з країн Вишеградської групи перебувала у відносно однакових стартових умовах для демократичного переходу: до Другої світової війни будували державність, пережили сорок років будівництва комунізму з мінімальним державним суверенітетом, в 1989 році в них досить синхронно відбулися т.зв. «оксамитові революції». Однак ефективність нової правлячої еліти була досить різна. Дещо відмінними виявилися політичні траєкторії та результати демократизації. Все це актуалізує увагу до взаємодії основних суб’єктів демократичних змін – влади та опозиції.

Для подальшої демократизації досить важливим було власне досягнення компромісу між реформованою комуністичною партією та конструктивною опозицією. Характер та форми взаємодії між ними вирізнялися в кожній з країн. Однією з причин цього була здатність правлячої партії до лібералізації політичного режиму. В Польщі та Угорщині комуністичні  партії зуміли через внутрішні реформи пристосуватись до нових суспільно-політичних умов. Важливим чинником, який змушував їх здійснювати ці кроки була сильна демократична опозиція. Впродовж 80-х років польська та угорська комуністичні партії здійснювали деякі спроби здійснення внутрішньої реформи та допускали внутрішні дебати навколо обмеженого спектра проблем. Чимало модернізаторів навіть подумували спонукати свої товаришів рухатися в напрямку чогось на кшталт західноєвропейської соціал-демократії. Водночас фракційні відмінності всередині цих партій виявилися також реакцією на сильні опозиційні рухи [2, 55]. Тому логічним була готовність реформаторської частини комуністів до  певних поступок на користь сильної поміркованої опозиції.

Варто зазначити, що період лібералізації політичної системи комуністичної Польщі охоплював 80-і роки (від 1981 р. до 1989 р.). Незважаючи на монополію ПОРП в політичному житті, країна мала  певні елементи політичного плюралізму. Ідеологічною базою гегемонії польських комуністів  була ідеологія «реального соціалізму». Країна мала історичний досвід формування громадсько-політичних рухів у період авторитаризму.

Кінцевим етапом лібералізації Польщі стали домовленості між владою  і опозицією під час засідань т.зв. «круглого столу». Легалізація альтернативної комуністам «Солідарності», втрата ПОРП монополізуючої ролі та демократизація виборчого законодавства створили умови для інституалізації політичної опозиції та її участі в боротьбі за владний ресурс. Подібні процеси спостерігаємо в Угорщині та Чехословаччині.

Успішність лібералізації як етапу демократичного транзиту для цих країн визначалась рівнем легітимності комуністичного режиму, ступенем організованості опозиції, наявністю в її середовищі загальнонаціональних лідерів, а також вмінням влади та опозиції досягати компромісних рішень на етапі загострення суспільно-політичного конфлікту.

Для Польщі, Угорщини та Чехословаччини спільним результатом перемовин комуністичної влади та опозиції стала домовленість про проведення вільних демократичних виборів.  У всіх випадках опозиція ставала важливим легітимним учасником виборчого процесу, яка тепер мала можливості повноцінно функціонувати, критикуючи владу та пропонуючи власну альтернативу розвитку країни.

Парламентські вибори в означених країнах означали початок етапу демократизації.  

В процесі демократизації в країнах Вишеградської групи був закладений принцип змагальності. Він проявлявся у тому, що після 1989 р. перші вибори відбувалися в цих країнах з участю конкурентних протиборчих груп. В Польщі та Угорщині реформована комуністична партія не йшла по шляху поляризації електорату та проведення консервативної опозиційної політики. В умовах політичної конкуренції вона істотним чином розширила свою електоральну базу за рахунок своєї прозахідної політики: підтримки членства в НАТО та в Європейському Союзі, проведенні ліберальних реформ. Тим самим між провладними та опозиційними силами в Польщі та Угорщині не було принципових розходжень щодо подальшого напрямку розвитку держави.

Відмітимо, що в Угорщині та Польщі опозиція перебувала на різних стадіях самоорганізації, що різним чином загострило політичну конкуренцію. В Польщі в результаті виборів 4 червня 1989 р. опозиції, яку уособлював профспілковий рух «Солідарність», вдалося сформувати уряд. Його очолив прем’єр-міністр Т. Мазовецький. Основним опонентом опозиції була ПОРП.

В Угорщині опозиційні організації від самого початку набували форми політичних партій.  Основними з них були Союз вільних демократів, Федерацію молодих демократів, Угорський демократичний форум, які представляли спектр від правих до лівоцентристів. Крім того, вони відрізнялися одна від одної своїми програмами та ідеологі­єю, в той час як польська Солідарність являла собою монолітне форму­вання [1, 28]. Відповідно, вже перші демократичні вибори 1990 р. загострили міжпартійну конкуренцію в опозиційному середовищі та започаткували практику формування коаліційних урядів. В результаті перемоги правої постопозиційної партії Угорського демократичного форуму був формований коаліційний уряд до якого увійшли також Незалежна партія дрібних власників та християнські демократи.

  В Чехословаччині комуністична партія мала не реформований характер, а опозиція була досить слабка і не організована. Під час переговорів з владою вона довгий час балансувала між необхідністю контролю уряду та неготовністю взяти владу і відповідно, політичну відповідальність, за ситуацію в країні. В результаті парламентських виборів опозиція все ж здобула перемогу. Чеська комуністична партія, вийшовши  з уряду восени 1989 р. залишалась досить впливовою силою, однак для постопозиційного уряду була недопустимим коаліційним партнером. В 1990 році була відновлена  колишня Соціал-демократична партія, проте вона перебувала на етапі свого організаційного становлення. Варто відмітити, що впродовж перших трьох вільних виборів парламентська більшість та сформовані нею уряди не мали достатньо сильної парламентської опозиції зі сторони партій лівої орієнтації. З однієї сторони, ці уряди мали можливість безперешкодно реалізовувати свою політику. З іншої сторони, досить слабким виявився контроль над їхньою діяльністю. Все це привело до того, що в політичній системі за відсутності сильної опозиції,  спостерігався достатньо низький рівень змагальності та політичної альтернативи.

Досить своєрідна ситуація спостерігалась в Словаччині, де в результаті виборів був сформований уряд, який не включав лідерів груп, що опонували комуністичній партії. Причину того, що опозиція не зуміла отримати більшість в парламенті можна шукати в її неспроможності трансформуватися з розрізнених груп в  єдину політичну силу з чіткою розробленою програмою. Комуністи в 1989 р. переживали ідейну кризу і не змогли швидко адаптуватись до умов конкурентної боротьби. Цим скористались політичні сили, які маніпулюючи ідеями демократії  та страхом загрози нації, зуміли скористатись ситуацією низької політичної конкуренції та невисокою політичною компетенцією виборців. Прихід до влади націоналістичної еліти попри їх демократичну риторику, дещо загальмував процес формування демократичних інституцій. В результаті простір міжпартійної конкуренції був досить звужений, а сама владна еліта була сконцентрована не на реформування економіки та побудові демократії ліберального зразка, а на використання політичного ресурсу для збереження свого панівного становища. 

Таким чином, демократичні вибори 1989-1990 рр. започаткували появу нових демократичних інститутів та фактично завершили демонтаж старої соціалістичної системи в країнах Вишеградської групи. Мирний характер трансформаційних перетворень був можливий у значній мірі завдяки кооперативному характеру взаємодії реформованої частини компартії з представниками демократичної опозиції. Досвід переходу від політичного протистояння до порозуміння був досить важливим і необхідним в умовах конкурентної політичної боротьби за домінуючий владний ресурс.

Поява змагальної політичної системи, характерними рисами яких були відкритість та плюралізм, переводило опозицію та її опонентів у реальних суперників, які діяли в однакових політико-правових умовах, але з різною результативністю. Переконлива перемога опозиційних сил в Польщі, Угорщині, Чехії та частково в Словаччині загострили проблему формування більшості та меншості в парламенті, що мало наслідком появу коаліційних урядів та інституалізацію парламентської опозиції. Роз’єднаність в таборі лівих сил а також трансформаційні процеси в їхньому середовищі робили їх на початку 90-х років слабкими конкурентами для постопозиційних структур та невигідними партнерами по коаліції. Навколо новостворених урядів не було сформовано і сильної опозиції в середовищі правих та правоцентристських сил. Наявність конкурентної політичної боротьби в середовищі постопозиційних сил було скоріше винятком ніж правилом.

 Література

1. Бокало М., Трохимчук С. Проблеми і перспективи демократизації в країнах Центрально-Східної Європи (на прикладі Вишеградської четвірки) / М. Бокало, С. Трохимчук. – Львів, 2000. – 68 с.
2. Вахудова М. Нерозділена Європа. Демократія, важелі впливу та інтеграція після комунізму / Пер. з англ. Т. Цимбала / М. Вахудова  – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2009. –  379 с.